Муніципальне право

Муніципальне право — це комплексна галузь права, яка становить собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які складаються в процесі організації та функціонування місцевого самоврядування, а також реалізації форм безпосередньої демократії щодо вирішення питань місцевого значення. (Любченко)

1)Метою Хартії є встановлення загальноєвропейських стандартів щодо визначення і захисту прав територіальних громад і органів місцевого самоврядування, що забезпечує їх активну участь у вирішенні питань місцевого значення [21]. Хартія зобов’язала держави, які її підписали, застосовувати основні правові норми, що гарантують правову, адміністративну і фінансову автономність територіальних громад та їх органів. Тим самим вона стала важливим кроком на шляху до утвердження життєздатності на всіх територіальних рівнях управління принципів, які Рада Європи проголосила, і захищає з моменту свого створення з метою захисту прав людини, формування демократичної суспільної свідомості в європейських країнах.

Хартія є першим різноплановим правовим документом, який визначає і захищає принципи місцевої автономії – однієї з підвалин демократії, яку Рада Європи зобов’язалася захищати і розвивати в дусі загальноєвропейських цінностей. Слід зазначити, що Європейська хартія місцевого самоврядування в основному проводить ідею децентралізації частини державної виконавчої влади, її деволюції на рівень територіальних спільнот громадян та тих органів, які вони обирають. Тобто, місцеве самоврядування входить у механізм народовладдя, відповідно його здійснення можливе не тільки на рівні територіальних громад, а й на рівні регіонів (районів, областей).

Теоретик місцевого самоврядування Ю. Панейко підкреслював, що самоврядування є динамічною державно-правною інституцією [20]. На сьогодні сформувалося декілька теорій (концепцій) місцевого самоврядування, які по-різному трактують його сутність. Однією із загальновизнаних теорій організації місцевої влади є теорія вільної громади (представниками цієї теорії були Г. Аренс, Н. Гербер, О. Гірке, А. Токвіль, О. Лабанд, Г. Мауренбрехер, Е. Мейєр, О. Ресслер, А. Шеффле, Б. Чичерін та ін.). Згідно з цією теорією, поряд із законодавчою, виконавчою та судовою владами має право на існування й громадська (комунальна або муніципальна) влада. Безумовно, як підкреслює В. Лапін, місцеве самоврядування повинно володіти правом влади [8].

Але характерна для цієї теорії ідея недоторканості прав громад, як вважають О. Кутафін та В. Фадєєв, є недостатньо обґрунтованою, бо важко обґрунтувати невідчужуваність прав, виходячи з посилання на їх природний характер [16]. Досить відома й господарська (або громадсько-господарська) теорія місцевого самоврядування, яка обґрунтовує статус самоврядної громади як відмінного від держави суб’єкта права й акцентує увагу на змісті комунальної діяльності. Фундаторами цієї теорії були Р. Моль, А. Васильчиков, В. Лешков та інші.

Взагалі, ця теорія виходить із протиставлення територіальної громади державі і вимагає, щоб громада і держава здійснювали свої власні інтереси. Але повного невтручання державної влади у справи громад у світі немає і, крім того, місцеве самоврядування не можна повністю ототожнювати з громадським управлінням. Тобто, у цієї теорії також є свої вади. Загальновідома і державна (державницька) теорія місцевого самоврядування.

На відміну від громадської, ця теорія трактує місцеве самоврядування як частину держави (тобто будь-яке управління публічного характеру є справою державною). Цієї теорії дотримувались такі вчені, як Л. Штейн, Р. Гнейст, В. Безобразов, А. Градовський, М. Лазаревський, М. Коркунов, А. Михайловський, І. Бєляєв, І. Євтихієв, Б. Нольде та інші. У рамках державної теорії місцевого самоврядування сформувалися два основних напрями – політичний (Р. Гнейст) і юридичний (Л. Штейн), а також різні форми цієї теорії (О. Майєр).