Радикальне прощення

Почавши, хочу попередити, що книга Коліна Тіпінга імпонуватиме ідеалістам, буде логічно-виваженою для дуалістів і стане справжнім викликом для відявлених матеріалістів. Вона кидає виклик будь-якому скептицизму, адже, читаючи її, ми десь глибоко в середині усвідомлюємо, що написане сприймається як дежа вю. Автор неодноразово підкреслював, що праця «Радикальне прощення» написана і для людей поза релігіями, але я вже маю приклади сполоханої реакції представників християнських та мусульманських конфесій на ц ю книгу, бо вона пеленгує шляхи, вектор яких відхиляється від догматичних уявлень про істину. Тому, якщо ви вирішите прочитати її, раджу сконцентровано, разом із силою волі, що інколи просто кволо дрімає у лобних ділянках кори головного мозку, розширити межі світогляду та своїх звичних буденних уявлень. Дати шанс новому увійти в життя і зробити відчуття суб’єктивної радості соковитішим і більш насиченим. Аби дійсно не бути щасливим безсимптомно, десятиліттями приймаючи ванну із бульбашками гедонізму.

Беру велику ложку аби зібрати зі сторінок вершки і вмістити їх у стислу рецензію.

Згідно тверджень автора, ми живемо не у фізичному світі, а десь після смерті наші душі відлітають у казкові ефемерні світи. Ми існуємо паралельно у двох вимірах – фізичному та духовному, які є полярними і відрізняються частотою вібраційних коливань.

Фізичний світ – це світ зашкарублих постулатів, «країни жертв», де застрягають люди через те, що колись хтось іх не зрозумів, не прийняв, не оцінив чи зрадив. Тут завжди є місце образі, помсті, болю та відчаю, нерозуміння основ детермінізму та трансцендентних парадигм, які важко осягати людському розуму. Це світ, де найвищим щаблем у відносинах із людьми є можливість «традиційно» пробачити, що не виводить нас із стану жертви, а інколи навіть заводить у глухі кути его, де ми ніби маємо більше повноважень пробачити когось, тим самим демонструючи свою зверхність і самозакоханість.

Духовний світ – площина, де можна побачити гармонію і досконалість у всьому. Адже Бог не може помилятися, і усі події є збалансованими і гармонійними у часопросторі. Це вимір саме тотального або радикального прощення, яке не вимагає самого акту прощення, бо у кожній ситуації, яка б не трапилась, можна побачити досконалість. Це не просто прийняти, особливо коли справа стосується страшних, із земної точки зору, подій чи явищ. Так, наприклад, автор пропонує читачу метафору – пробачити злочини Гітлера, шляхом розуміння їх важливості, наприклад, для пропрацювання колективної свідомості нації, а не окремої людини. Радикальне прощення є досить масштабним по своїй суті, в ньому немає вийнятків, наприклад, пробачити того, хто подряпав вам машину, але не пробачити злочини нацистів.

При цьому радикальне прощення не відсилає нас безвольно жити в країні єдинорогів, підставляти ліву щоку, коли вдарили по правій, тощо. Воно вчить нас усвідомленню, що кожна душа має засвоїти свої уроки, які вона сама і ставить перед собою перед втіленням. (Звучить дещо езотерично, але нові нейронні звязки нам не завадять, тому просто приймаємо і аналізуємо). Ми маємо звичні земні порядки – адміністративне та кримінальне законодавство, судову систему, норми моралі – усе це є інструментами, якими ми можемо і маємо користуватись. Якщо душа поставила собі за мету отримати земний досвід болю від зради, вона шукатиме людей і можливості, які допоможуть прожити саме його. Душі – не чисті листки, і народження в певному тілі та в певних умовах – бідності, інвалідності – не розігрується в лотерею. Знову ж таки, усе вибудувано за всесвітніми законами і має свій сенс і баланс. Поколінням, яке орієнтовано на досягнення та самоствердження, в цілому важко прийняти на віру те, що смерть не приходить вибірково. Кажуть, що наразі світу потрібен новий Фрейд, який дослідить і відкриє тему енергетичної суті смерті, як той, що колись дав світу поняття про лібідо як сексуальну енергію життя. У книзі «Радикальне прощення» явище смерті не виноситься за дужки, воно уособлюється певним енергетичним станом, неминучою трансформацією, якої не варто боятися, але яку варто примати і усвідомлювати. Якщо не керуватися у своїх щоденних виборах страхом, лімітом часу чи образами, людина переходить на протилежний полюс – творіння і любові. І саме тут можна повністю реалізовувати своє призначення, використовуючи власні здібності. Коли стерти із життя наліт роботи, яка колись воздасться, досягнень, які втруть ніс уявним кривдникам», перфекціонізму, який не дає можливості справності навіть підняти голову, - то вимальовується картина, що сенс життя саме у його щохвилинному проживанні і тотальному прийнятті дійсності. Як практику, автор наводить приклад спробувати дивитись новини – навіть про вбивства і кримінал, керуючись логікою радикального прощення.