«Казкар» і «Астролог»

Касюхнич Олеся

ФЛТ-31        

Вісімдестяники

Юрій Андрухович

«Казкар» і «Астролог»

Вісімдесятники — ґенерація в українській літературі, яка заявила про себе в другій половині 80-х років. Вісімдесятники створили першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціональному  дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління. Дискурсивно цей феномен можна розмежувати на постмодерну та неомодерну складову. На творчості «вісімдесятників» позначився суспільний злам початку 90-х років, що породив так звану «карнавальну рефлексію» в творах представників покоління.Важкі роки становлення Незалежности і криза кінця 20 століття далась взнаки.

Вісімдесятники почали публікуватися за умов уже послабленої цензури в другій половині 1980-х років. Вони не були соціально ангажованими і мали тенденцію до іронічного та меланхолійного ставлення до життя. Вісімдесятники були провокаційним поколінням з перевагою індивідуалізму над колективізмом у поглядах. Вісімдесятники, це люди народжені між 1949 та 1965 р. Які не мали чіткої життєвої позиції

Серед особливих ознак феномену «вісімдесятництва» можна назвати такі, як надання домінантного значення формальній складовій твору, урбаністичний індивідуалізм, внутрішня харизма.

Юрій Андрухович— український поет, прозаїк, перекладач, представник постмодернізму в літературі, есеїст, революціонер. Його вважають живим класиком “актуальної” української літератури. Визначальний напрям творчості Андруховича — постмодернізм, для якого характерне руйнування ілюзій, еклектика (змішування світоглядних ідей, поглядів, стилів), потяг до архаїки, колективного підсвідомого, ігровий стиль, інтертекстуальність.

Сьогодні ми спробуємо трохи глибше пізнати його творчість.

Вірш “Казкар”

Я міг би гнати тепле стадо —

мене б життя кудись несло,

або пізнав би легко й радо

просте корисне ремесло.

І так лічив би добрі днини,

а дзиґарі з високих веж

мене хвалили б щогодини:

«Ти мудро й праведно живеш,

якщо живеш, якщо живеш!»

А я — не той, бо родом з райдуг

і я махнув на похвали —

мене ви знаєте як зайду,

а все ж зовете за столи!

Адже в мені бринить як свято

земних історій вічний рух:

про серце, вірне і завзяте,

про творче диво теплих рук,

про незугарне і прегарне,

про сонний сад і жах темниць,

про дівчину з очима сарни,

що виросла в краю суниць,

про двоголосся неба й хліба,

коли у небі віщий птах,

коли духмяна груша липня

в листках повисне і в літах,

а я повім коханій так:

ти — достеменна як сльоза

найтонша лагідна лоза

ти — океан для корабля

розкішна маревна земля

ти — і колиска і труна

найчарівливіша струна

в тобі живе моя луна

моя небесна борозна

я — просто пісенька твоя

моє світило золоте

холодний і бездарний я

коли без тебе все не те

і світ як плід у нас надвоє

аж ми ласуємо обоє

Поезія Юрія Андруховича «Казкар» розкриває внутрішній вибір поета. Він «міг би гнати тепле стадо» або ж «пізнав би легко й радо просте корисне ремесло». Ліричний герой то принижує себе «мене ви знаєте, як зайду», то вивищує ‒ «а все ж зовете за столи!». Праця пастуха чи ремісника не влаштовує його, «а я ‒ не той, бо родом з райдуг і я махнув на похвали…». Далі піднесено звучать рядки «адже в мені бринить як свято земних історій вічний рух…».Простежується зрощення героя з простором.