Проблема двомовності

                       Проблема двомовності

  Унікальність кожної національної культури відображається в мові, яка є тією призмою, крізь яку людина сприймає навколишню дійсність. Мова ― один з найвагоміших чинників формування особистості, адже саме завдяки мові формується, виражається, фіксується, мислення людини. Отже, мова культури є основною формою існування й репрезентації етнокультурної свідомості.  

          У багатонаціональних країнах унаслідок постійних міжмовних контактів спостерігається закономірний процес взаємодії мов, який дістав назву двомовності (білінгвізму) чи багатомовності (полілінгвізму). Таким чином двомовність або білінгвізм - здатність тих чи інших груп населення говорити двома мовами на рівні їх розуміння та вільного спілкування.

       Головна проблема при визначенні поняття «білінгвізм» полягає в тому, що складно встановити, на якому етапі «починається» білінгвізм. Чи потрібно володіти іноземною мовою досконало, щоб називати себе білінгвом? Або достатньо вміти розуміти і пояснюватися на мінімальному рівні? Якою мірою повинен володіти обома мовами індивід, щоб його можна було назвати білінгвом? Більш того, які компоненти або «області» мови враховуються при визначенні білінгвізму: лексика, граматика, вимова?

       Однак визначення вчених можна умовно співвіднести з конкретними «полярностями». Деякі вчені вважають, що білінгвом може вважатися тільки той індивід, який досконало володіє як першою, так і другою мовою, тобто який володіє однаково добре обома мовами. Такої точки зору дотримується, зокрема, видатний американський лінгвіст Л. Блумфілд. Він розуміє білінгвізм в такий спосіб:«У тих випадках, коли вчинене засвоєння іноземної мови не супроводжується втратою рідної мови, виникає білінгвізм (двомовність), що полягає в однаковому володінні обома мовами »[ Блумфилд,1968,70]. Ю. Д. Дешерієв обов’язковою умовою білінгвізму вважає також досконалість знання обох мов і мислення кожною з них без перекладу з однієї мови на іншу. [Дешериев,1966,402]

      На перший погляд визначення дійсно звертає увагу на найбільш важливі аспекти білінгвізму. Білінгвізм «починається» тоді, коли індивід в однаковій мірі володіє і першою, і другою мовою. Такої ж точки зору дотримується і В. А. Аврорін: «... двомовність починається тоді, коли ступінь знання другої мови наближається впритул до ступеня знання першого »[ Аврорин, 1972, 51]. Однак цю думку можна піддати критиці. Багато вчених стверджують, що володіти мовою досконало в принципі неможливо. Звідси і випливає головна проблема - що означає поняття «досконало»? Як воно оцінюється і якими конкретно критеріями володіє? Що робити, наприклад, якщо і першу мову індивід знає не на досить високому ступені? Як бути, якщо дослідник вивчає мову дітей-білінгвів, у яких мовний механізм ще не сформований повністю?

        Інші ж вчені вважають, що володіти будь-якою мовою (в тому числі і першою) досконало неможливо, і тому стверджують, щоб назвати себе білінгвом, достатньо вміти оперувати мовою на мінімальному рівні, тобто мати хоча б незначне знайомство з мовою. Даною точки зору дотримується Дж. Макнамара. Вчений стверджує, що індивіда можна назвати білінгвом, якщо він на (хоча б в якійсь мірі) навичками однієї з чотирьох модальностей: говоріння, аудіювання (слухання), лист або читання в другій мові.

        Чи можна говорити про білінгвізм взагалі, коли індивід не вміє ні пояснюватися, ні запитувати інформацію другою мовою? Хіба можна назвати білінгвом людину, яка не в змозі здійснювати комунікацію без використання словника? Якщо «так», то білінгвом можна назвати будь-яку людину, що вивчає іноземну мову, навіть самостійно. Складається така ситуація: індивід вивчає мову самостійно, автентичне використання мови він не бачить і не чує і тому не вміє ні правильно вимовляти слова, ні правильно їх перекладати. Відповідно до вищевказаного визначення, таку людину теж можна назвати білінгвом, тому що все ж він знає якісь окремі слова і фрази іноземною мовою.