Міжнародний суд

Міжнародний суд (МС) є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй (ООН). Він був створений у червні 1945 р. Статутом Організації Об'єднаних Націй та розпочав свою роботу у квітні 1946 року.

Штаб квартира: знаходиться у Палаці Миру в Гаазі (Нідерланди). З шести основних органів Організації Об'єднаних Націй це єдиний, який не розташований у Нью-Йорку (Сполучені Штати Америки).

Роль Суду полягає у врегулюванні, відповідно до міжнародного права, правових спорів, поданих до нього державами, та надання консультативних висновків з правових питань, які йому передаються уповноваженими органами Організації Об'єднаних Націй та спеціалізованими установами.

Суд складається з 15 суддів, яких обирають на дев'ять років Генеральною Асамблеєю ООН та Радою Безпеки. Їй допомагає Реєстр, його адміністративний орган. Офіційними мовами є англійська та французька.

Історія

Створення Суду являло собою вершину тривалого процесу розробки методів мирного врегулювання міжнародних суперечок, витоки яких можна простежити до класичних часів.

Стаття 33 Статуту Організації Об'єднаних Націй перераховує такі методи мирного врегулювання суперечок між державами: переговори, розслідування, посередництво, примирення, арбітраж, судове врегулювання, і вдаються до регіональних агентств чи домовленостей, до яких також слід додавати хороші службові посади. Деякі з цих методів передбачають послуги третіх сторін. Арбітраж йде далі, в тому сенсі, що спір виноситься на рішення чи рішення неупередженої третьої сторони, щоб досягти обов'язкового врегулювання. Те ж саме стосується судового врегулювання (метод, який застосовується Міжнародним судом), за винятком того, що суд застосовує більш жорсткі правила, ніж арбітражний суд, особливо у процедурних питаннях.

Історично, посередництво та арбітраж передували судовому врегулюванню. Перший був відомий у Стародавній Індії та ісламському світі, хоча численні приклади останнього можна знайти в Стародавній Греції, Китаї, серед арабських племен, морському звичаєвому праві в середньовічній Європі та папській практиці.

• Витоки арбітражу

Сучасна історія міжнародного арбітражу загальновизнана як така, що датується так званим Джейським договором 1794 року між Сполученими Штатами Америки та Великобританією. Цей Договір про дружбу, комерцію та судноплавство передбачав створення трьох змішаних комісій, що складалися з однакової кількості громадян Америки та Британії, завданням яких було б вирішити ряд невирішених питань між двома країнами, які не вдалося зробити вирішити шляхом переговорів. Хоча це правда, що ці змішані комісії не були строго кажучи органами сторонніх рішень, вони повинні були певною мірою функціонувати як трибунали. Вони відновили інтерес до процесу арбітражу. Протягом дев'ятнадцятого століття до них зверталися Сполучені Штати та Великобританія, як і інші держави Європи та Америки.

Арбітражний суд показав себе ефективним з точки зору врегулювання великих суперечок, які призвели протягом останніх років ХІХ століття до цілого ряду подій, а саме:

1. До різкого зростання практики введення в договори пунктів, що передбачають звернення до арбітражу у випадку суперечки між сторонами;
2. До укладення загальних арбітражних договорів для врегулювання визначених класів міждержавних спорів;
3. зусилля щодо побудови загального арбітражного закону, щоб країни, які бажають скористатися цим способом врегулювання суперечок, не зобов’язані були б кожен раз погоджуватися на процедуру, яку слід прийняти, склад трибуналу, правила, яких слід дотримуватися, та фактори, які слід враховувати при нагородженні;
4. а також, пропозиції щодо створення постійного міжнародного арбітражного суду, щоб уникнути необхідності створення спеціального спеціального трибуналу для вирішення кожного окремого спору.

• Гаазькі мирні конференції та Постійний арбітражний суд (УПС)

Гаазька мирна конференція 1899 р., скликана з ініціативи російського царя Миколи II, поклала початок третього етапу у новітній історії міжнародного арбітражу. Основним завданням Конференції було обговорення миру та роззброєння. Він завершився прийняттям Конвенції про Тихоокеанське врегулювання міжнародних спорів, яка стосувалася не лише арбітражу, але й інших методів мирного врегулювання, таких як хороші посади та посередництво.