Розвиток психологічної думки в Україні

Розвиток психологічної думки в Україні

1. Аналіз наукової діяльності Ковалевського П.І.

Ковалевський П.І. (1849-1923 рр.). родом з України. Вчився в Харківському університеті на медичному факультеті (1869-1874 рр.). Ступінь доктора медицини одержав в 1877 році, а звання професора – в 1884 році. Працював в психіатричній клініці в Казані (1874-1877 рр). З 1877 року працював на кафедрі психіатрії Харківського університету. В 1892-1897 роках – ректор Варшавського університету. Потім знову повертається в Харківський університет. З 1903 – по 1906 роки завідує кафедрою психіатрії Казанського університету. З 1907 по 1920 роки читає курс судової психіатрії на юридичному факультеті Петербурзького університету і одночасно працює головним лікарем психіатричного відділення Миколаївського військового госпіталю в Петербурзі.

В своїх наукових дослідженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фізіологічні знання того часу, зокрема на рефлекторну теорію І.М. Сєченова, розвивав матеріалістичні уявлення про суть психічних явищ в нормі та патології. Він створив оригінальну концепцію про роль кровообігу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (і психічного також) лежить порушення живлення нервових елементів і що від тривалості цього порушення залежить ступінь їх анатомічного руйнування.

Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестійкою нервовою системою. Вона може стати основою Для виникнення та розвитку первинного порушення здорового глузду, параної або іншого нервового або психічного захворювання.

Автор виокремлював два основні агенти виховання молоді (сім’ю й освіту). П. Ковалевський надав особливого змісту вихованню – інноваційності стосовно його часу й актуального для нашого часу. Виховання, на думку П. Ковалевського, є «не одностороннім підведенням всіх під один шаблон, а розвитком індивідуальних особливостей кожного. Особлива роль у вихованні, на думку П. Ковалевського, належить сім’ї. Ідея Ковалевського про сім’ю, де стверджується солідарність, спільність інтересів, взаєморозуміння, і досі має вагоме значення й актуальність, визначаючи перспективи розвитку сім’ї. У трактуванні сім’ї П. Ковалевський не обмежувався лише двома поколіннями батьків і дітей. Зрозуміло, що демографічна ситуація не дозволяла йому передбачити перспективи сім’ї. Розглядаючи освіту як цілісний процес П. Ковалевський зазначав, що «Поширення в масах освіти» було основною умовою суспільного прогресу. У працях П. Ковалевського можна знайти вимогу «зняття ланцюгів, якими прогрес освіти і науки був прикутий до грубого невігластва і забобонів» владних структур. Найбільш близьким до ідеалу був його досвід викладання в Стокгольмському університеті: «Ніхто не цікавиться нашим політичним напрямом, бо всі напрями мають тут однакове право на існування, крім одного лише нудного».

1. Творча спадщина Вернадського В.І. в дослідженні науки.

Окремої уваги заслуговують напрацювання В. Вернадського. Більш докладно вчений зупинявся на гештальтпсихології. Він високо оцінював уявлення психологів цього напряму, які, вивчаючи психічну діяльність людини і тварин, дійшли ідей, що аналогічні ідеям поля у фізиці. Центральне поняття цієї концепції – Gestalt (форма) – це уявлення, згідно з яким у психіці людини і тварин проявляється властивість цілісності, яка пояснюється як продукт фізіологічних структур мозку. В. Вернадський відтворив історію цього поняття.

Вернадський В.І. (1863-1945 рр.). Видатний український та російський вчений-універсал. Він намітив нове відношення в напрямку розуміння зв'язку між психікою та зовнішнім світом. Вчений заперечував минулі погляди на співвідношення організму і середовища. Організм і середовище, організм і природа – це неподільне ціле, жива істота – біосфера. Те, що робиться в природі, не може не відображатися в організмі і, навпаки, організми так чи інакше впливають на середовище свого життя.

Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Він говорив не про невірне розуміння організму (як Гельмгольц, Сєченов), а про невірне розуміння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (біосфери) повинні входити і організми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною діяльність людини різко збільшує геологічну силу біосфери. Через те, що ця діяльність регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тільки в її відношенні до нервового субстрату або оточуючого організм найближчого зовнішнього середовища (як натуралісти всіх попередніх віків), але і як планетарне явище. Палеонтологічне з появою людини починається нова геологічна ера. Вернадський згоден (як і деякі інші вчені) називати її психозойською. Це був принципово новий, глобальний підхід до людської психіки, включаючи її як особливу силу в історії розвитку земної кулі, що надає історії нашої планети зовсім нове, особливе спрямування і більш стрімкі темпи.