Постмодернізм в інтерпретації Фредріка Джеймсона

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Факультет філології

Кафедра української літератури

Реферат

на тему

«Постмодернізм в інтерпретації Фредріка Джеймсона»

Виконала

студентка групи УМЛ-41

Комар Ольга

Перевірив

Доктор філологічних наук, професор

Піхманець Роман Володимирович

м. Івано-Франківськ, 2017 р.

План

Вступ

1. Постмодернізм в інтерпретації Фредріка Джеймсона

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Постмодернізм – зміни у світобаченні, методології історичного пізнання, тематиці історичних досліджень під впливом широкої культурної течії, яка охопила в останні десятиріччя 20 ст. філософію, естетику, мистецтво й науку. Постмодернізм виник як художнє явище в середині 1950-х рр. у США в архітектурі, скульптурі й живописі, а потім швидко поширився на літературу, музичне мистецтво й науку. Постмодерністський умонастрій відображає розчарування в ідеалах і цінностях Відродження і Просвітництва з їх вірою в прогрес, розум, безмежність людських можливостей, стверджує свідому орієнтацію на еклектичність, мозаїчність, іронічність, ігровий стиль, пародійне переосмислення традицій, подолання меж між мистецтвом та повсякденним життям. У буквальному сенсі постмодернізм – це те, що слідує за сучасною епохою (модернізмом) і пов'язане з осмисленням стильових змін у світовій художній культурі. Термін «постмодернізм» уперше було вжито в праці Р. Панвіца «Криза європейської культури» (1914). 1934р. літературознавець Ф. де Онис використав його для окреслення поетичної реакції на модернізм («Антологія іспанської та латиноамериканської поезії»). А. Дж. Тойнбі в праці «Дослідження історії» (1947) надав йому культурологічного сенсу, поєднавши з кінцем західного панування в релігії та культурі. Х. Кокс у 1970-ті рр. запровадив його до теології. Західні політологи (Ю. Габермас, З. Бауман, Д. Белл) трактують його як культурний підсумок неоконсерватизму і символ постіндустріального суспільства, що виразився в тотальному конформізмі. У політичній культурі – це розвиток форм постутопічної політичної думки, у філософії – торжество постметафізики, постраціоналізму, постемпіризму, в етиці – постгуманізму, моральної амбівалентності людини, у мистецтві – стиль повернення до краси як реальності. Популярність цей термін здобув завдяки Ч. Дженксу та його книзі «Мова архітектури постмодернізму» (1977).

Проте постмодернізм як інтелектуальне явище спирається на здобутки новочасної науки, пов'язаної з дослідженням процесів пізнання і мислення. Для його становлення велике значення мало різнобічне осмислення ніцшеанства, марксизму і фрейдизму. Драматичні колізії суспільного розвитку у 20 ст., нові наукові відкриття спричинили «крах світогляду», заснованого на ідеї прогресу, спонукали вчених до аналізу фундаментальних підстав людського мислення і соціальної практики, що поклав початок «ери невизначеності» і «народження нового світу» (Ж. Рюс). Дослідження американських науковців середини 20 ст. привели до появи «постнекласичного наукового мислення» (Т. Кун, С. Тулмін, П. Фейєрабенд, І. Лакатос), за яким наукове знання набуло «парадигмального» статусу й було знято проблему «наукової істини». Філософські узагальнення ситуації постмодерну кінця 20 ст. подав американський соціальний філософ Ф. Джеймсон («Постмодернізм або культурна логіка пізнього капіталізму», 1991), який нерозривно поєднав епістемологічні операції здобуття й представлення знання з історично-культурними обставинами буття їх творця. Постмодерністське мислення характеризується неможливістю представлення цілісної картини світу як такої, оскільки вона завжди обмежена образом, що сформувався в минулому або поширений у даний час. Ф. Джеймсон визначив 5 категорій, які складають комплекс інтерпретативних операцій у процесі пізнання: історія, текст, оповідь, тотальність і репрезентація. Історія завжди служить смисловим виміром теперішнього, фрагментаризуючи його внаслідок соціального досвіду і позиції різних індивідів, створює неподоланні рамки – обрії та форми нашого теперішнього знання. Текст (будь-яка людська репрезентація є текстом) виступає структуралістським феноменом, який можна вважати оповіддю (нарацією), що зводить в одне ціле історичне та соціальне у свідомості суб'єкта й дає йому можливість об'єктивізувати свою суб'єктивність у рамках доступного семантичного і семіотичного поля (дискурсу). Оповідь виступає головною функцією людського мислення і є наскрізь історичною. Соціальна тотальність надає повну визначеність усім індивідуальним репрезентаціям, немислимим без соціального середовища. Підхід, заданий таким тлумаченням пізнання і мислення, накреслив епістемологічний шлях пізнання минулого: деконструкцію історичності та соціальності, представленої в усіх текстах (документах, творах, виступах, матеріальних пам'ятках тощо), і реконструкцію деконструкції в нових умовах суб'єктивності, що в підсумку дає нове, глибше знання про минуле. У галузі науки постмодернізм на зміну детермінізму, універсальності, визначеності й спрямованості розвитку запроваджує категорії нелінійності, невизначеності, багатоваріантності. У ній відбувається примирення із плюралістичною природою світу та її неминучим наслідком – амбівалентністю й випадковістю людського існування.