М. Ірчан

За інтерпретацією Мирослава Ірчана стан жаху є породженням «кровавого бога війни». Саме тому, автор намагався не просто відтворити реальні картини війни, а передати узагальнений її образ, втіленням якого і є стан жаху та божевілля. Мирослав Ірчан тонко відчуває струмування жаху в самій товщі буття й використовує його для того, щоб показати різні вияви людського характеру та різні стани (відчаю, безвиході, страху), що тягнучись ланцюгом розбитих і розтоптаних надій, спричинили його появу.

Письменник зазначає, що стан жаху поступово оволодіває людиною, яка опинилась в умовах війни, саме тому цей стан формується під впливом цілого ряду чинників: страху: «… нещасні ополченці ховали голови в рівчаки, шептали молітви й стріляли зажмуривши очі з страху, а не з совісті», відчуття власної безпорадності, нікчемності: «селянські маси вже зрозуміли, що вони тільки звичайне гарматне м'ясо, потрібне для царів та купки панства». Люди вже не розуміли себе, своїх вчинків й перетворювались на пів-божевільні створіння: «…і після бою зчорнілі, напівбожевільні обличчя приходять до себе. І люди дивуються самі собі. Вони видовбують з своєї півсвідомості, з страшного сну, який нещодавно пережили туманні спогади того, що зроби. Неприємні картини пробитих штиками, прошитих кулями людей – мучать їх».

Таким чином ми бачимо, що для Мирослава Ірчана стан жаху виявляється в образі кровопролитної війни і стає наріжним каменем майже всієї його творчості. 3’являючись на початку твору цей стан поступово розростається й стає його основою.

Для Ірчана війна виступає недопустимим злом, загальнолюдською трагедією, породженням «звірства»