Причини та умови голоду 1921– 1923 років

Причини та умови голоду 1921– 1923 років

1.1. Криза сільського господарства України та Миколаївщини в умовах громадянської війни та «воєнного комунізму»

Гуманітарна катастрофа початку 1920-х років стала комплексним явищем у якому поєднались: тривала криза сільського господарства, несприятливі синоптичні умови та суб'єктивний людський фактор.

Всього на території Миколаївщини тоді знаходилось 2,8 млн. дес. орної землі. У 1914 р. з усієї площі засіяно 2 448 552 дес., остання зайнята під сінокіс i пасовище. Неврожай на значно скорочених площах охопив майже всю губернію. У 1921 р. в середньому з десятини зібрано 8–9 п., що складало12 млн. п., тоді як для харчування одного лише населення, без урахування витрат на потреби худоби, потрібно приблизно втричі більше. У результаті недолугого господарювання та посухи в 1921–1923 рр. сільське господарство Миколаївського повіту знаходилося в катастрофічному стані. Рільництво порівняно з площею 1914 р. скоротилося на 66 %, продуктивність впала з 50 до 15 п. Зернова продукція, що дорівнювала в 1914 р. 24 млн. п., скоротилася на 92 %, і дорівнювала 2 млн. пудів. Сільськогосподарський живий інвентар скоротився на 71, свинарство – на 94, садівництво – на 50 %. Продукція садів знизилась з 200 п. з десятини до 60 п. Губернії надана насіннєва позика в обсязі 239 тис. п. У населення повинно бути, за підрахунками земвідділу, 303 192 п., що вистачило б на засів 120 тис. дес., тобто можна засіяти 82–85 % клину. Таким чином, зерна не вистачало [2.4,арк.8].

До об'єктивних природних чинників слід додати і суб'єктивний фактор, а саме руйнівну аграрну політику більшовиків. Після проголошення радянської влади в Харкові з України почали вивозити ешелони з українським хлібом в Росію. До 1 березня 1918 р. щоденно з України вирушало до 140 вагонів з продовольством, з 1 березня – до 300, а з 1 квітня – до 400 вагонів. Це було ще до формального запровадження в Україні політики «воєнного комунізму». Намагаючись забезпечити червону армію та голодуючу Росію, більшовики ввели сувору економічну політику під назвою «воєнного комунізму», запроваджену в Україні у 1919 р. Це поняття, «воєнний комунізм», увів у політичний лексикон відомий російський марксист-теоретик О. О. Богданов у своїй лекції «Доля робочої партії та нинішньої революції» в грудні 1917 р., що в січні 1918 р. надрукована окремою статтею

В Україні «воєнний комунізм» мав свою специфіку, таку, як «червоний терор», державна монополія одразу поширилася не лише на хліб, а й на цукор, сіль, чай, повсюди встановлювалося радянське управління, українська мова оголошувалась незаконною [3.3, с.5]. Ліквідувалися поміщицькі господарства. Створювалися, радгоспи на які відведено понад 1 млн. десятин землі та комуни, куди селяни не бажали вступати. Відповідно до закону про землю від 5 лютого 1920 р., конфіскована поміщицька земля віддавалася працюючим селянам без викупу. Поміщиків не тільки позбавляли землі та інвентарю, але й виселяли разом із родинами з маєтків.

Загострення кризи сільського господарства позначалося на харчуванні населення. Карткова система розподілу товарів і продуктів, що існувала у містах з 1920 по жовтень 1921 рр., не забезпечувала прожиткового мінімуму. Робітники і службовці отримували за картками лише четверту частину продуктів, котрі споживали, а решту – купували на базарах. Однак товари за вільними цінами для них малодоступні. Міське населення недоїдало. Це спричиняло переїзд міських жителів до сіл, які й так бідували. Основним їхнім заняттям ставало кустарництво.

2 вересня 1919 р. ВЦВК оголосив республіки єдиним військовим табором. Щоб харчувати армію, державний апарат, робітників заводів за умов скорочення продуктивності і товарності сільськогосподарського виробництва, радянська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти у селян шляхом реквізиції, розміри яких визначалися потребами держави в продовольстві.