Лицарі козацької волі

Найславетніші вчені й письменники набиралися творчої снаги звертаючись до минувщини. Сотні, тисячі книг присвячено народній пам'яті. Із покоління в покоління, як найбільшу коштовність, як зброю і плуг, як хліб і вогонь – передавалися перлини своєї усної творчості, які поволі з часом стікалися в спільну духовну скарбницю українського народу.

   Ось і мені, по волі серця захотілося на якийсь час відкласти підручник  історії і на мить віддатися часу, в який проживаємо нині. В голові промайнула думка: „Що я зможу розповісти своїм майбутнім дітям, крім підручника історії?”  Невже, минуле закінчиться роками сивої давнини, а вітри героїчної історії, що навіки осіли в степових могилах, хортицьких дубах, не зворухнуться від подиху свіжого вітерця?

   Ні!...  Я, впевнена, що й сьогодні серед нас проживають люди, які по справжньому продовжують наших пращурів, поповнюють ту коштовну скарбницю козацького роду.

   Я, сподіваюся що ця фоторозповідь стане цікавою легендою про наших земляків – односельців. Нехай колись і їм подивуються щасливі нащадки!

                    Дніпре, брате, чим ти славен?

                         Чим ти  славен, чим ти красен?

                         Чи своєю довжиною, чи своєю шириною,

                         Чи крутими берегами, а чи жовтими пісками,

                         А чи темними лісами, чи зеленими лугами?

                         - Ой я славен козаками,

                         Молодими бурлаками.

 З давніх – давен людям відомо: „Дерево життя – це гілочка, на якій ростуть три листочки. Перший листочок – символ минулого, другий – сучасного, а третій – майбутнього”. Зображення „дерева життя” зустрічається на каменях далеких часів і свідчить про те, що люди ще в сиву давнину знали про нерозривний зв′язок „трьох листочків”.

  У минулому українського народу було таке неповторне і легендарне явище, як Запорізька Січ. Це про неї Гоголь писав: „так ось вона Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й дужі, як леви! Ось звідки розвивається воля й козацтво на всю Україну!”

   Душа, дух... Власне він і є народом, нацією... Ми любимо свою Україну за все: і за цей наш вітряний степ, і за ясні зорі, і за чумацький шлях, яким наші предки мандрували до Криму, і за материнську пісню. Але найбільше за те, що сформувалося в душі народу й передається з покоління в покоління. Таким духовним набуттям є пам′ять про волелюбних лицарів наших степів – запорізьких козаків.

   З книг, з оповідей старих людей знаємо, що кінь на селі був основною силою і підмогою господарства, коні служили і за трактор, і за автомобіль. Всі польові роботи виконували конем.

   Колишній колгосп імені Ілліча також не був винятком, тримав на території села свою конюшню. За кіньми доглядали старі жителі села Іван Силович Діденко та М.В. Веремієнко. Ці два літніх чоловіки добре розумілися на конях, в свої вже не молоді роки вони не тільки молодцювато трималися в сідлі, але й приймали участь в кінних забігах.

  В 1982 році головним зоотехніком колгоспу працював Іван Семенович Шевченко, який теж „ не рівно дихав” до цих тварин. З його ініціативи в колгоспі з'явилися породисті рисаки, а незабаром і нові жителі: Микола Павлович Чайка та Валентин Іванович Чиж, з сім'ями.

  Саме вони організували кінно – спортивну школу. Дітлахи села потяглися до тварин, та прив'язалися до своїх тренерів, на той час ще молодих людей.

   Неначе губкою впитували в себе все те, що знали і чого навчали наставники. Звичайно в кожної дитини були свої вдача і здібності. Деякі забували про все, тільки б швидше на конюшню, до свого гривастого друга, з яким можна було відвести душу, відчути свою силу над конем, який за день, другий, вже повністю довірявся маленькому вершнику. З великим задоволенням доглядали діти за кіньми. Ті в кого був справжній хист до кінної справи стали приймати участь в змагаггях які організовувалися на сільському іподромі.