Поняття і види речових прав

1. Поняття і види речових прав

Визначення речового права римські юристи та джерела не містили. Однак існувало посилання, що приватне право поділяється на право, що стосується речей і право, що стосується позовів. Перший «блок» відносин приватного права охоплював всі норми, що регулюють майнові відносини (майнове право). Згодом у складі норм майнового права було виокремлено дві групи правових норм.

Джерела римського права першу групу визначали як право на речі (jura in re), а другу – як право на особистість (jura in persona). Згодом право на річ перетворилося на речове право, під яким розуміли сукупність правових норм, що встановлювали постійні та безпосередні правомочності окремих суб’єктів на свій розсуд використовувати повністю або частково будь-які речі.

Ще на ранніх стадіях розвитку римського права із речових прав сформувалося володіння, яке згодом породило право власності як найбільш абсолютне речове право та похідні від нього речові права на чуже майно, а саме: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, заставне право. Римські юристи класичного періоду виділяли групи правових норм, які регулюють такі речово-правові відносини.

1. Норми права, які надають конкретним особам право використовувати в своїх інтересах деякі речі (право власності, права на чужі речі);

2. Норми права, які надають окремим особам право вимагати від інших осіб вчинення конкретних дій (зобов’язальне право)

3. Норми права, які регулюють майнові відносини, пов’язані зі смертю суб’єкта (спадкове право)

Права на чужі речі за римським приватним правом з деякими застереженнямими можна поділити на дві групи:

● права користування чужими речами. Це, головним чином, сервітути, які могли бути персональними або предіальними, а також емфітевзіс та суперфіцій, що являли собою обмежені речеві права на землю

● права розпорядження чужими речами, до яких відносили іпо-

теку, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у випадку неповеренння боргу

Поміж названих видів прав на чужі речі, варто звернути увагу на тих, які були сформовані пізніше, за допомогою преторського права і більшою мірою відображали особливості концепції римського приватного права. Це – емфітевзис та суперфіцій.

Ще одна категорія, яку необхідно дослідити – це сервітут, тобто право на чужу тілесну річ (це право, за яким річ крім свого власника служить ще й іншій особі).

Заставне право у римському праві різновид права на чужі речі. Але це не є правом користування чужою річчю. Заставне право не допускає можливості користуватися її предметом. Форми застави: фідуціарна застава, ручна застава (pignus), іпотека (hipoteka).

Захист цивільних прав у римському приватному праві міг здійснюватися як у позовному, так і в спеціальному (за допомогою інтердиктів претора) порядку. Головним з них, як і взагалі типовим для приватного права, був позовний захист.

У класичному римському праві позов (actio) — це право домагатися через суд того, що тобі належить. Іншими словами, позов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав.

Найбільш поширеними були Actio in rem (позов «до речі») та actio in personam (позов до певної особи).

Якщо предметом спору було право на річ, то це був речовий позов (actio in rem), наприклад, спір про право власності, сервітутне право тощо.

Поняття речей. Речі публічні та приватні.

Річ (res) – це частина природи, все одно, живої чи неживої, ізольованої просторово або фізично, або невіддільна від інших частин природи і яка є предметом юридичного панування особи. Ця частина природи може бути ізольована від природи (наприклад, тварина, раб, будинок), а може бути і невіддільна від неї (наприклад, земля, вода, ліс). Не має значення й те, чи жива ця природа чи нежива (наприклад, тварина