Целібат в християнській церкві

Чинники, які вплинули на поширення целібату у християнській церкві. Преваги та недоліки встановлення цього правового інституту. Чому в католицькій церкві він став вимогою для усього духовенства, а у православній – лише для вищого?

Целібат – це так зване безшлюб’я серед християнського духовенства, яке набуло особливого поширення серед католицьких священнослужителів.

Целібат – це залізний закон у католицькій церкві, дотримання якого було і є важливою передумовою для посвячення в священики. При цьому не можна сказати, що безшлюб'я є Божим Заповітом, у Біблії не знайдено однозначного пояснення про необхідність дотримуватися целібату. З точки зору католицької церкви, целібат є свідченням Божої близькості й вірності.

Жоден Вселенський собор не забороняв шлюбу духовенству, але місцеві собори неодноразово поверталися до цього питання. Офіційних рішень прийнято не було, але переваги в просуванні по службових сходах надавалися тим єпископам, що не були одруженими. Впроваджувалося думку, що справжнім пастирем може бути тільки такий, що відмовився від особистого життя заради цілковитого служіння Христу. Католицькі єпископи в цьому питанні пішли ще далі. Якщо в східні патріархати переважала думка, що тільки єпископи повинні бути неодруженими, то західні стали ратувати за те, щоб не тільки єпископи, але і всі священики відмовилися від сімейного життя. Звичайно, подібна думка не ґрунтується на Слові Божому.

Церква завжди мала колосальний вплив на свідомість людей та керувала народними масами, оскільки вона виступала своєрідним посередником між людьми і Богом. Саме в часи середньовіччя, церква максимально посилила свій вплив. Духовенство використовувало своє положення в корисних цілях. Прикладом цьому може слугувати масове поширення індульгенцій, тобто грамот для відпущення гріхів, які видавалися за певну плату від імені Папи Римського, у тринадцятому столітті. Говорячи про целібат, неофіційного поширення його ідеї набули ще в V-VI століттях, але офіційно був узаконений саме в епоху феодалізму в дванадцятому столітті. Адже міцні позиції церкви могли зберігатись лише в умовах панування її матеріальної основи – феодального ладу, оскільки церква володіла значними земельними площами. Говорячи про целібат, можна припускати, що цей своєрідний акт набув поширення саме тому, що керівники католицької церкви дивились на обітницю безшлюб’я як на засіб збереження земельних володінь за церквою. Виходячи з цього, церковне майно та земельна власність залишалась за духовенством і не могла передаватися в спадок дітям священиків. Також це, вірогідно, сприяло тому, що прибутки від служби та діяльності священиків надходили до церкви, служителі повністю віддавалися її потребам, укріплювали її авторитет, не відволікаючись матеріальне забезпечення родини. Іншими словами, священик завдяки закону про целібат був у повному розпорядженні церкви, адже одружені вели б зовсім інший спосіб життя, присвячуючи себе не лише Богові та церкві, але й потребам сім’ї.

Зрозуміло, віра і в ті часи була засобом маніпулювання. Тому церква, яка так користувалася повагою мирян, була втіленням святості та виступала «спільнотою», яка начебто дотримується Божого Заповіту, завдяки тогочасним «міфам», таких як непорочність Ісуса та ін., насправді просто намагалась укріпити свою ідеологію і взяти з цього якнайбільше вигоди.

Шлюб стали вважати канонічною перешкодою для служителів церкви. Встановлення та подальша догматизація цього заблудження призвела до того, що католицьке духовенство погрузло в гріхах плоті, і серед основних причин цього стало саме примусове запровадження