Через терни до зірок

Він змалечку любив зорі. У дитинстві щоночі сідав на підвіконня, звісивши ноги в картатих шкарпетках і довго-довго вдивлявся в мерехтливі образи небесних тіл. Після цього завше забував зачиняти вікно і цією маленькою деталлю розкривав домочадцям свої посиденьки. А на ранок отримував штурханців від матері: за те, що не спить уночі, хоча й треба до школи, за те, що просиджує годинами на підвіконні, бо можна застудитися чи впасти , та й за це дивне захоплення космосом також (мовляв, чим воно допоможе у житті, краще б чимось корисним цікавився). А він, по-дитячому ще наївний і безтурботний, продовжував ці заборонені вилазки і тайкома ковтав бібліотечні енциклопедії при світлі майже згаслого ліхтарика. Був здатний годинами гортати астрономічні атласи і розглядати мапи зоряного неба, вивчаючи їх мало не напам'ять. Згодом став чи не найкращим учнем у класі, зазубрюючи підручники з фізики і астрономії. Приходив додому і плутано від захвату розповідав:

- Я й гадки не мав, що зірки вибухають! Це відбувається тому, що в них закінчується водень і починають зливатися атоми інших, більш важких хімічних елементів. Під час вибуху ударна хвиля скидає зовнішні шари зірки, і тоді всі ці важкі елементи розсіються у безкрайньому просторі і навіть потрапляють на Землю. І наш організм містить ці важкі хімічні елементи, штибу кальцію в кістках чи заліза в крові. Тому можна сказати, що всі ми на певний відсоток складаємося із зоряного пилу. Хіба це не фантастично?

Незацікавлена мати індиферентно знизувала плечима, а він піднесено продовжував:

- Тобто все те, що відбувалося задовго до нашого народження, так чи інакше вплинуло на наше життя.