Буковинські митці

Буковинські митці

[pic 1]

Володимир  Михайлович Івасюк

(4 березня 1949р., Кіцмань– 18 травня 1979р., Львів).

Життя часом творить таку символіку, якої не придумає найсміливіша фантазія. Ну, хто б, скажімо уявив, що в тому самому саду, де колись у 40-х роках 19 віку, зростав під опікою дідуся Михайла майбутній класик української літератури і музики Сидір Воробкевич, набиратиметься через століття снаги інший діяч української духовності, який також поєднає в собі незвичайний дар композитора і хист поета. І якщо Сидір Воробкевич своєю «Рідною мовою» заворожить Україну та сусідні Молдову й Румунію, то пісня Володимира Івасюка «Червона рута» донесеться практично до всіх континентів землі.

Володимир Івасюк – народився 4 березня в містечку Кіцмань на Чернівеччині в сім’ї вчителів Михайла Григоровича (згодом – відомого українського письменника) та Софії Іванівни. Музичну освіту Володимир здобув в музичній школі рідного Кіцманя. Деякий час навчався в Київській музичній школі ім. Миколи Лисенка та в Чернівецькому музучилищі; працював на заводі «Легмаш». З 1967 року – студент Чернівецького, а з 1972–го – Львівського медичного інституту, який закінчив у 1973 році. З 1973 по 1977 роки навчався у Львівській консерваторії. Незадовго до  завершення передостаннього курсу, навесні 1979 року, трагічно загинув. Похований 22 травня 1979 року на Личаківському кладовищі. Похорон цей перетворився на грандіозну маніфестацію – провісницю тих, що на початку 90-х років 20 століття привели до проголошення незалежності України.

В обставинах загибелі Івасюка ще багато нез’ясовано.  Однак залишається безсумнівним те, що це було політичне вбивство, спрямоване проти української національної культури.

Російські автори Олена Клепкова та Володимир Соловйов вказують і на більш конкретного винуватця страшного злочину: «На очах у шанувальників був силоміць посадовлений у машину КДБ і відвезений у невідомому напрямку відомий український композитор Володимир Івасюк, а через місяць його труп зі слідами жорстоких катувань знайшли повішеним у лісі, який огороджував урядові дачі й який охороняли спеціальні загони держбезпеки».

Про причетність тоталітарної системи до злочину свідчить і те, як вона після похорону В.Івасюка силкувалася ввести в оману громадськість, висуваючи вустами своїх офіційних представників абсолютно безпідставні версії про хворобу та самогубство композитора.

Рішуче протестувало проти офіційної облуди зболене батьківське серце:

Сорочку випрала в отруті Несла

І сина мого в неї зодягла,

Тепер у п’яному кипінні зла

Шпурнула його ім’я під колеса

Чиновницької колимаги й плеса

Важкої тиші й бруду розлила,

Щоб знищити його сліди до тла,

Аби й луна його душі не скресла

Силкування влади виявилися марними: луну великої душі Володимира Івасюка уже ніщо не зможе заглушити.

Творити музику, як і вірші, він почав у шкільні роки. Найпершу пісню «Колискова» написав у 1964 році, маючи 15 літ від роду, на слова батька М.Г.Івасюка, створені ще в 1950 році і звернуті до його первістка. Відтоді за півтора десятиліття Володимир скомпонував понад 100 вокальних творів – пісень, романсів, балад. Йому належить ще й півсотні інструментальних творів малих і великих форм, що з успіхом виконувались камерним оркестром Львівської консерваторії ім. М.Лисенка та іншими колективами.[pic 2]

Вокальні твори В.Івасюк писав на слова поетів Д.Павличка, Ростислава Братуня, М.Ткача Д.Луценка, Миколи Петренка, Володимира Лучука, Б.Стельмаха, В.Вознюка та інших, так і на свої власні. Останні – «Я піду в далекі гори» (1968), «Червона рута», «Водограй» (1970), «Пісня буде поміж нас» (1971) – здобули чи не найбільшу популярність як в Україні, так і за її межами, стали, власне народними піснями.

 Живильним джерелом поетики і мелодики цих та інших творів стала передусім народнопоетична творчість українців рідного краю. Його музика заполонює серця мільйонам слухачів.