Предмет лінгвістичного перекладознавства

В час сучасної доби можна впевнено запевнити, що лінгвістична теорія перекладу міцно ствердилася як самостійна наукова дисципліна. Проте до сих пір залишається невирішеною ціла низка принципових питань, котрі визначають статус теорії перекладу. Одним із дискутивних питань серед науковців незалежної України залишається і на сьогодні питання про ПРЕДМЕТ та ОБ’ЄКТ теорії перекладу.

Початок розвитку перекладознавства в Україні і близькому зарубіжжі припадає на радянську добу, тобто на часи існування СРСР. В той час на теренах сучасної України перекладачів готували лише такі провідні виші, як Київський національний університет ім. Т.Шевченка, Харківський національний університет ім. В.Каразіна та Одеський національний університет ім. І Мечникова. А перша на теринах Української РСР спеціалізована вчена рада зі спеціальності 10.02.20 – порівняльно-історичне, типологічне, зіставне мовознавство та теорія перекладу була відкрита лише 1987 року при Одеському національному університеті ім. І І. Мечникова. Пізніше захисти з перекладознавства перейшли під юрисдикцію КНУ ім. Т.Шевченка, де вже за часів незалежної України спеціальність отримала новий шифр та назву 10.02.16 - перекладознавство. На сьогоднішній день спеціалізовані вчені ради зі спеціальності 10.02.16 – перекладознавство діють лише у двох вишах України – в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та в Південноукраїнському національному педагогічному університеті ім. К.Д.Ушинського.

Так ось, ще за часів радянської доби велася гостра полеміка з часто протилежними думками щодо ПРЕДМЕТА та ОБ’ЄКТА теорії перекладу.

Так, радянські вчені Ісаак Йосипович Рєвзін та Віктор Юлійович Розенцвейг стверджували у своїй праці (Основи общего и машинного перевода.– М.: Высшая школа, 1964), що ОБ’ЄКТ перекладу являє собою сам процес перекладу, при якому здійснюється перехід від однієї системи знаків до іншої та який може бути описаним в семіотичних термінах. Ці автори проводять принципове розмежування між процесом перекладу та результатом перекладу.

Вони виходять з того, що традиційно наука про переклад будувалася як наука нормативна, головними завданнями якої були фіксація результату перекладу та вироблення критеріїв оцінки і якості перекладу.

Нормативна теорія перекладу вибудовувалася емпірично, на основі зіставного аналізу першотвору і перекладу. Теоретичні засади при цьому запозичувалися з лексикології, граматики, стилістики та літературознавства. При такому підході, на думку І.Й. Рєвзіна та В.Ю.Розенцвейга, неможливо досягти теоретичного пізнання процесу перекладу. Адже наука, яка прагне описати переклад як процес, має бути не нормативною, а теоретичною. Тобто вона має описувати не те, що має бути, а те, що закладено в самій природі явища.

Проти такої точки зору виступив Олександр Давидович Швейцер /1923–2002/ (Теория перевода: статус, проблемы, аспекты. – М: Наука, 1988), котрий вважає, що таке категоричне протиставлення теоретичного та нормативного підходів не є оправданим. Адже виключення із розгляду результатів процесу перекладу неоправдано