Аналіз зовнішньої політики Іспанії

План

• історія зовнішньої політики (під впливом чого формувалася) (20 століття) що відбулося після 1СВ і 2СВ

• Законодавство, на якому базується зовнішня політика. Правова основа

• Конфлікти, у яких приймає участь країна. Суперечки з сусідами.

•Відношення країни до основних проблем війни та миру у світі

•характеристика політичного лідера

Іспа́нія, офіційно Королі́вство Іспа́нія — держава на південному заході Європи. Займає більшу частину Піренейського півострова, Балеарські та Пітіузькі острови в Середземному морі, Канарські острови в Атлантичному океані. Іспанія омивається Середземним морем й Атлантичним океаном. По суходолу Іспанія межує з Португалією на заході, з Францією — по гребенях Піренейських гір, з Андоррою , з Гібралтаром та з Марокко.

Входить до Євросоюзу і НАТО.

Державний устрій. Іспанія — конституційна монархія. Форма правління — парламентська монархія. Главою держави є король (Філіп VI (король Іспанії)), однак реальна виконавча влада належить прем'єр-міністру, який очолює уряд. Законодавча влада здійснюється Генеральними кортесами — парламентом, що складається з Сенату (265 депутатів) і Конгресу депутатів (350 депутатів).

На кінець Першої світової війни Іспанія і далі значною мірою залежала від Англії, Франції, Німеччини, Бельгії, які знайшли на Піренейському півострові вигідну сферу для вкладення своїх капіталів.

Перше місце займав англійський капітал, частка якого складала понад 50%. Друге місце належало французькому капіталу (34%). Іноземний капітал експлуатував надра країни і, захопивши економічні командні висоти, перешкоджав розвитку ряду важливих галузей промисловості.

Зовнішня політика диктатора Прімо де Рівери була спрямована на те, щоб придушити визвольний рух римських племен і приєднати до Іспанського Марокко міжнародну зону Танжер. На початку жовтня 1925 р. іспанські війська зайняли Агадір – штаб – квартиру Абдель Керма, ватажка повсталих. У травні 1926 р. останній загін його здався. Але Танжера Іспанія не одержала, бо проти цього виступила Англія і Франція.

Ще одним напрямком зовнішньої політики Прімо де Рівери були відносини з Італією. У листопаді 1928 р. король Іспанії Альфонсо ХІІІ і Прімо де Рівера здійснили візит у Рим. Король назвав Прімо де Ріверу іспанським Муссоліні, а Муссоліні назвав його лідером іспанського фашизму і творцем Іспанії. З цього часу встановились дружні відносини між обома диктаторами, в основі яких були близькість позицій щодо внутрішньополітичного розвитку їх країн на даному історичному етапі. У продовження курсу на розширення зовнішніх відносин з фашистськими режимами слід розглядати візит Прімо де Рівери у травні 1934 р. в Берлін. В Іспанії на цей час уже склалися значні політичні і військові сили, для яких фашистські режими були зразком вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем.

Саме вони приступили до підготовки заколоту при підтримці фашистських урядів Німеччини і Італії. Візит іспанського генерала Санхурхо 12 березня 1936 р. в Берлін і згода Гітлера надати іспанським фашистам необхідну допомогу для повалення уряду Народного фронту були останнім зовнішньополітичним кроком іспанських військових перед початком заколоту.

Своїми силами заколотники не мали можливості отримати перемогу над республіканцями. Навіть залучення ними марокканських військ у перші дні заколоту не дало бажаного результату. І тоді вони, пам’ятаючи про домовленість з Гітлером і Муссоліні, активізували переговори з питань надання ними термінової і конкретної військової допомоги. 22 липня 1936 р. А. Лонгейхайм, керівник фашистів у Марокко, прибув у Берлін з особистим посланням Франко. Увечері 25 липня після наради, на якій, окрім Гітлера, був присутній Геринг і Канаріс, було прийнято рішення про задоволення прохання Франко надати йому військову допомогу. Уже 27 липня перші 20 транспортних літаків "Юнкерс-52" вилетіли в Тетуан.